Лудологічні традиції античності: теорія і практика

Автор(и)

  • Y. М. Bilyk Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна

DOI:

https://doi.org/10.35433/PhilosophicalSciences.2(86).2019.101-108

Ключові слова:

люди-маріонетки, найкраща трагедія, буття-драма, мудрець-актор, гра дитини, театральна теологія, трагічність кініків

Анотація

В філософії лудологічні поняття в різних формах вперше зустрічаються у Геракліта і Піфагора. Пізніше вони займають важливе місце у Сократа і Платона. Інструментальний й інтерпретативний ресурси гри дозволили Геракліту пояснювати буття космосу, Арістотелю – буття деміурга і творення космосу, Платону, стоїкам, Плотіну – деякі важливі сторони буття людини і космосу, Піфагору, Демокріту і кінікам – характер і особливості їх філософії. "Прекрасне", маніфестацією якого є гра, трактується Платоном у якості багатопланового поняття. Воно розглядається як поєднання кількох змістовних планів, дозволяючи існування різноманітних інтерпретацій. У своїй найяскравішій формі  ігровий феномен у Платона постає у формі так званої "живої мудрості" або "софійності". Такого роду мудрість не є просто звичайним знанням; вона обов’язково перебуває у формі синтезу раціонального та ірраціонального, ідеального та реального, сенсового та позасенсового. В античній культурі ігровий елемент відігравав провідну роль. Це видно на прикладі феномену давньогрецького агону, а також тих сторін життя стародавніх греків, які були органічно пов’язані з цим явищем. Дух агону панував в економічному житті, в побуті, в освіті, в філософії, в мистецтві, в політиці, у військовій та в судовій справі. Варто також зауважити, що такого роду змагальність, що була притаманна давньогрецькому суспільству, зовсім не була аналогом сучасного спорту. Загальногрецькі ігри (Олімпійські, Піфійські, Немейські, Істмійські), а також дуже численні ігри регіональні (Панафінеї, наприклад) сприймалися їх сучасниками насамперед у контексті їх сакрального виміру. Така світоглядна позиція не була лише даниною старовинним традиціям, оскільки кожне із цих змагань було генетично пов’язаним з існуванням певного сакрального культу. Для мешканців кожного полісу їх земляк – переможець таких змагань, в першу чергу, асоціювався не з його спортивними досягненнями, а як людина, відмічена милістю. Тобто орієнтація на суспільне (полісне) схвалення агону підтримувалася сакральною санкцією.

 

Посилання

Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. Москва: Изд. группа Прогресс, 1992. 464 с.

Гомер. Іліада / Гомер; пер. із старогрец. Борис Тен; [вступ. ст. і прим. Андрія Білецького]. К.: Дніпро, 1978. 431 с.

Буркхардт Я. Культура Возрождения в Италии. Опыт исследования. Москва: Юристъ, 1996. 591 c.

Историки античности: В 2-х тт. т. 1. Древняя Греция. Москва: Правда, 1989. 624 с.

Платон. Сочинения: в 3-х томах. Москва: Мысль, 1968 – 1971. Т. 1 / [ред. А. Ф. Лосев]. 1968. 621 с.

Плутарх. Сравнительные жизнеописания: в 2 томах: [перевод с древнегреческого]. Москва: Наука, 1994. Т. 1. Изд. 2-е, 1994. 702 с.

Платон. Законы // Платон. Диалоги. Книга вторая. Том 4. Пер. с древнегреч. Москва: Ексмо, 2008, С. 767-1162.

##submission.downloads##

Номер

Розділ

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ