ГЕРМЕНЕВТИКА МЕДИКАЛІЗОВАНОЇ РИТОРИКИ

Анотація

У статті здійснено герменевтичне дослідження медикалізованої риторики як специфічного інструменту соціального тлумачення. Основним завданням є виявлення того, яким чином мова медицини, виходячи за межі власне клінічного дискурсу, починає функціонувати як універсальна інтерпретативна матриця для пояснення політичних, моральних та економічних явищ. Аргументовано, що медичні метафори не обмежуються рівнем стилістичних прикрас чи публіцистичної образності, а набувають статусу когнітивних рамок, через які суспільство організовує своє саморозуміння. Методологічна основа дослідження ґрунтується на підходах критичної герменевтики, яка дозволила виявити історичну зумовленість, контекстуальну обмеженість та владні аспекти мовних практик. У фокусі опиняється напруга між поясненням і розумінням: медичний дискурс, проголошуючи власну наукову об’єктивність і нейтральність, фактично приховує інтерпретативний характер своїх тверджень та їх нормативну спрямованість. У такий спосіб мова медицини постає не просто як засіб комунікації, а як авторитетна традиція тлумачення, що легітимізує специфічні способи осмислення соціальної дійсності. У дослідженні розглянуто низку ключових кейсів, які демонструють поширеність і впливовість медикалізованих метафор у сучасному дискурсивному просторі: політична риторика з її апеляціями до "хворих систем", освітній дискурс із практикою "педагогічних діагнозів", а також медіа, де побутують образи "інфекційних ідей" чи "епідемій моралі". Кожен із цих прикладів свідчить про те, що діагностичний спосіб мислення вкорінюється у сфері суспільної комунікації, трансформуючи громадянську ідентичність у терапевтичну. Зроблено висновок, що медикалізована риторика не лише віддзеркалює соціальну реальність, але й активно її конструює, задаючи умови для сприйняття Іншого як потенційно патологічного та редукуючи політичну взаємодію до логіки лікування й корекції. Це спричиняє звуження простору публічного діалогу, витіснення можливостей незгоди та поступове підпорядкування комунікативного розуму терапевтичному авторитаризму. У підсумку наголошується на необхідності критичної рефлексії власних інтерпретативних передумов і відновлення діалогічного обрію, що дозволяє зберегти множинність прочитань та протистояти універсалізації медичної логіки.