ҐЕНЕЗА ТА СУТНІСТЬ АРІСТОТЕЛІВСЬКОЇ ЕТІОЛОГІЧНОЇ МОДЕЛІ

Анотація

Метою статті є філософське осмислення походження знаменитої концепції причинності Арістотеля, її історико-культурних підвалин та зв’язку з іншими каузальними теоріями того часу й сьогодення. Зокрема, досліджується походження поняття "ιτία-αἴτιον" в давньогрецькій культурі та філософії. Стверджується, що первісно це слово, що походить з криміналістично-медичної практики, означало "провину" або "винуватця". Згодом, у медико-теоретичних творах вчених школи Гіппократа та у філософських концепціях Демокріта і Платона воно набуває концептуальної значущості й перетворюється в філософську категорію.

Арістотель, розробляючи свою тетралогічну модель причинності в "Фізиці" та "Метафізиці", спирався не лише на філософські напрацювання своїх попередників, особливо платонівської школи, а й погляди мислителів-асклепіадів, погляди яких узагальнювали етіологічні спостереження тодішніх лікарів. Це підтверджує й асклепіадське походження Стагіріта і його постійна спрямованість на дослідження світу тварин, людської душі та організму. В пізніших "зоологічних" працях Арістотель надає своїй тетралогічній моделі причинності телеологічно-функціаналістського характеру.

У результаті проведеного дослідження є всі підстави зробити наступні висновки. В аналізі ґенези етіологічній моделі Арістотеля знаходить своє підтвердження гіпотеза про його вчення як синтез платонізму та асклепіатства. Арістотелівське вчення про причинність, що ґрунтувалося на телеологізмі, набуло канонічного характеру в філософії завдяки поєднанню лікарських практик з практичною філософією в часи пізньої античності та Середньовіччя. Модель каузальності Стагірита була пояснювальною схемою причинності до часів наукової революції, яка відкине арістотелівський телеологізм щодо вивчення неживої природи. Але можна констатувати, що зараз спостерігаємо нове переосмислення каузальності у напрямку телеологічних схем.