СОТЕРІОЛОГІЧНИЙ ТА ЕСХАТОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ КОНЦЕПЦІЇ ДОСКОНАЛОСТІ ЛЮДИНИ У ПРАВОСЛАВНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ

Анотація

Стаття присвячена аналізу феномена людської досконалості в контексті православної антропології. Встановлено онтологічну, сотеріологічну та есхатологічну форми досконалості в православній традиції. Визначено, що перша форма досконалості відображає стан першої людини Адама до його гріхопадіння. Сотеріологічна форма характеризує стан людини, яка після гріхопадіння скористалася жертвою відкуплення Ісуса Христа й уподібнилася Богові. Есхатологічна досконалість є майбутнім станом, який настане після другого пришестя Ісуса Христа. Доведена роль уяви в житті людини після гріхопадіння як невід’ємна частина людської природи, проте ця обставина призводить до негативних наслідків у духовному житті. Православна антропологія підкреслює важливість контролю над уявою у контексті духовного розвитку. На відміну від уяви, здатність до споглядання відіграє важливу роль у присвоєнні імен живим створінням, адже вона дозволяє осмислено зосереджуватися на їхній сутності. Тверезіння, яке дозволяє бачити речі такими, які вони є, також відіграє значущу роль у подоланні уяви як одного з аспектів недосконалого існування людини після гріхопадіння. У молитовній практиці та духовному розвитку ключову роль відіграє контроль над уявою. Споглядання як протилежність уяви може бути відновлено через тверезіння розуму, що є важливим аспектом духовного розвитку. Мрійливість і уява мають складний взаємозв’язок у православній антропології, а контрольована уява може бути ключем до подолання мрійливості та досягнення духовної чистоти. Присутність уяви у людини після гріхопадіння не відповідає початковому задуму Бога щодо людини, оскільки відсутність уяви в структурі душевних сил була властива для Адама та повинна бути відтворена у всіх людях на усіх наступних етапах їх життя. Представлена ідея творчості, яка не послуговується уявою, а заснована на здібності до споглядання. Розкрито взаємозв’язок між різними формами людської досконалості завдяки особливій здібності душі – уяви, їх значенням у духовному становленні людини, а також узгодженням цих форм досконалості з початковим задумом Бога щодо людини.