Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки

СУТНІСНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ ЯК ПРОСТОРУ ВІДЧУЖЕННЯ ЛЮДИНИ

А. Амма — 2024-11-25

У статті досліджено віртуальну реальність як невід’ємну складову існування сучасної людини, яка володіє такими атрибутивними ознаками як: штучний (створений) характер, автономність і анонімність, інтерактивність. Просторові й часові характеристики віртуального світу відрізняються від параметрів фізичного світу: простір у сфері віртуальності може змінюватися залежно від системи відліку (програми), від бажання або веління її суб’єкта-творця; час у сфері віртуальності може втрачати ознаки лінійності, адже у ній суб’єкт активності може все почати з самого початку, повернутись не лише в минуле, а й переміститись у майбутнє. Доведено, що віртуальна реальність є особливою сферою реалізації людської суб’єктивності, де людина, подолавши просторову і часову визначеність й обмеженість фізичної реальності, здатна до творення різних типів символічних форм.

Обґрунтовано, що поряд з позитивними сторонами перебування у віртуальному просторі (свобода творення, свобода самореалізації, свобода самопрезентації, можливість набуття різних типів ідентифікаційних маркерів), сфера віртуальності стала новітнім середовищем індивідуального і соціального відчуження. Перебування людини у віртуальній реальності системно впливає на трансформацію її світогляду, а точніше ідей, знань, цінностей і практичних настанов людей у різних регіонах світу. На особистісному рівні нова віртуальна особистість може загрожувати "стиранням" або кардинальною зміною реальної особистості. Поряд з цим, у віртуальній реальності людина може не тільки відчувати себе відчуженою, відстороненою від особистісних або суспільних проблем реальності, а й виснажуватися психологічно, ставати інфантильною і впадати у соціальну апатію, дистанціюватися або уникати вирішення проблем у реальній соціальній дійсності. Доведено, що у віртуальній реальності відбувається симуляція активної комунікації, комунікація заради комунікації, яка у підсумку може не мати будь-яких соціальних і особистісних наслідків. Натомість ефективна соціальна комунікація на рівні взаємодії суб’єктів має призводити до вироблення дієвих практик подолання різних типів соціальних викликів.

ТЕХНОКАПІТАЛІЗМ В УМОВАХ ПОСТ-ДЕМОКРАТІЇ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ СВІТ-СИСТЕМИ

Т. Глушко — 2024-11-25

Стаття присвячена аналізу синергії таких двох феноменів ХХІ століття як технокапіталізм та пост-демократія, а також окресленню тих дійсних та перспективних наслідків, які ці феномени актуалізують у розвитку сучасної світ-системи. Пропонований аналіз включає в себе як цивілізаційне протистояння між Сходом (Китай) та Заходом (США), так й технологічну складову сучасних військових конфліктів, які є виразом глобальної політичної кризи та здійснюють суттєвий вплив на прискорення й оновлення розвитку технологічного потенціалу сучасних розвинених країн. Досить показово виглядає в цьому відношенні факт посилення гарячих фаз у військових конфліктах периферії, де здебільшого відбувається утилізація застарілого озброєння, та нова "холодна війна" в центрі світ-системи, між країнами, які нарощують свої інноваційні технологічні потенціали та змінюють архітектуру сучасного світу, фактично переформатовуючи його політичну та економічну мапу.

Також в межах пропонованої розвідки взято до уваги й новітні розробки в галузі сучасної соціальної теорії, зокрема аргументовані концепції постдемократичного етапу розвитку сучасної світ-системи, які, зокрема, доводять й неможливість одночасного поєднання державного суверенітету, демократичних практик та збереження при цьому глобалізаційних векторів розвитку сучасних держав, що змушує національні держави обмежуватись лише двома з перерахованих трьох опцій. У зв’язку з цим у статті обґрунтовано, що сучасна світ-система все більшою мірою рухається до реалізації сценаріїв глобального тоталітаризму та поступово реалізовує тенденції до мінімізації в найближчій історичній перспективі кількісних показників населення планети задля зменшення екологічного відбитку задіяних економічних стратегій та досягнення відповідних показників у сфері реалізації моделей "зеленої економіки". І це в той час, коли дійсно продуктивні рішення в цій царині, які могли б суттєво покращити ситуацію, зустрічають суттєвий опір з боку транснаціональних корпорацій, більшість з яких належить розвиненим державам.

Я-КОНЦЕПЦІЯ & ОСОБИСТІСНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

І. Гоян — 2024-11-25

У статті здійснюється концептуалізація таких широковживаних аналітичних категорій як Я-концепція та особистісна ідентичність. У сучасному інтелектуальному дискурсі вони характеризуються високим рівнем поняттєвої невизначеності, а тому подекуди використовуються як взаємозамінні або ж синоніми. Така інтенція здебільшого проглядається у дослідженнях сформованих на теоретичному тлі наукового спадку американсько-німецького психолога Е. Еріксона. У своїх роботах учений активно послуговувався такими поняттями як особистісна ідентичність, Я-ідентичність та Его-ідентичність спричинивши цим самим відповідну поняттєву невизначеність в теорії особистості, яка до нього вже активно послуговувалася терміном "Я-концепція".

Уникненню сформованої в межах дисциплінарно організованої науки відповідної поняттєвої невизначеності могло б сприяти чітке й однозначне розуміння феномену особистісної ідентичності, яка у найзагальнішому вигляді постає сукупністю відповідних знань та уявлень індивіда про самого себе, оприявлених у вигляді свідомо сконструйованої розповіді, композиція якої поєднує в єдине й несуперечливе ціле розрізнений, а подекуди й суперечливий особистісний досвід, враховуючи водночас панівні в певному соціокультурному середовищі норми та цінності.

На відміну від особистісної ідентичності, виокремлена Е. Еріксоном Я-ідентичність може бути експлікована як еквівалент Я-концепції. Постаючи продуктом діяльності самосвідомості, вона виражає сукупність суб’єктивних уявлень та переконань індивіда про себе на певному конкретному етапі психофізичного розвитку людини і здебільшого має добре виражений оцінний характер, а тому впливає на ставлення індивіда до себе та свого оточення. Сукупність різнорідних на різних етапах психофізичного становлення Я-концепцій через оповідь трансформуються в єдину, цілісну та неперервну особистісну ідентичність, яка характеризується тотожністю, що визнана Іншими.

ТРАДИЦІЙНЕ, СУЧАСНЕ ТА СТАЛЕ СПОЖИВАННЯ: ФІЛОСОФСЬКИЙ ВИМІР

Р. Гречкосій — 2024-11-25

Метою статті є дослідження трансформації моделей споживацтва – від традиційних до сталих в контексті філософського дискурсу. Цей аналіз має виявити те, як зміни споживання впливають на суспільні цінності, індивідуальну ідентичність тощо. Методологічними засадами дослідження стали концептуальні розвідки евдемонізму, гедонізму, утилітаризму, консьюмеризму за допомогою системного та компаративного аналізу. В статті окреслено типи споживання, що сформувались в контексті історико-філософського дискурсу. Виокремлено наступну трансформацію споживацьких моделей: традиційна – сучасна – стала, що супроводжується змінами у засобах виробничої діяльності та ціннісних орієнтирів. Досліджено складний взаємозв’язок між філософськими поглядами на щастя, задоволенням і прагненням до матеріальних благ. Заглиблюючись у теоретичні рамки концептів евдемонізму, гедонізму та утилітаризму, розкривається трансформація споживчих практик. Критично розглядається як в межах цих філософських доктрин концептуалізуються феномени щастя і задоволення, розкрито етичні та моральні виміри. Дослідження надає розуміння впливу світогляду на динаміку споживання, підкреслюючи важливість переоцінки споживчих практик у світлі етичних міркувань. Охарактеризовано типи споживацьких моделей. Традиційна модель визначається залежністю від місцевої економічної системи та залежності від зв’язків в громаді. Друга, яка поширена в сучасному суспільстві, позначена споживацтвом симулякрів, що мають символічне значення. Альтернативою сучасним моделям консьюмеризму є зосередження на сталому свідомому споживанні, яке сприяє особистісному зростанню та добробуту, як інших людей, так і планети загалом. Цей зсув у перспективі кидає виклик пріоритетності матеріальних чинників у визначенні щастя та відкриває шляхи для більш стійких і повноцінних підходів до життя. Саме в такому руслі може розвиватись практика споживацтва в майбутньому.

ДЕРЖАВОТВОРЧІ ТА НАЦІЄТВОРЧІ СВІТОГЛЯДНІ КОДИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Н. Дев’ятко — 2024-11-25

Стаття присвячена питанням національної ідентичності у контексті сучасних історичних викликів. Російсько-українська війна актуалізувала націєтворчі процеси в Україні, оскільки національна самоідентифікація перестала бути питанням умоглядного вибору, а стала основою національного буття і виживання. Національна ідентичність є світоглядною категорією і базується на актуалізованих світоглядних кодах. Метою статті є визначення базових світоглядних кодів, які впливають на усвідомлення особистістю власної державної та національної приналежності. Світоглядний код виявляє себе на трьох рівнях – загальнолюдському, національному та особистісному. Кожен світоглядний код може утворювати міфологему, яка як яскравий образ передається в часі, наповнюється новими смислами та актуалізується у нових історичних періодах. Світоглядний код актуалізується в ролі особистої та загальної історії, що у подальшому впливає на дії особистості. Наявність особистої історії допомагає особистості не потрапляти під вплив маніпулятивних технології і боротися зі світоглядними установками тоталітарних спільнот. Світоглядні коди мають історичний розвиток і постійну актуалізацію в сучасності. Трансформація цих світоглядних кодів та їхній перехід на соціальний рівень у вигляді світоглядних модулів зумовлює також усвідомлення приналежності до роду та родини. Світоглядні коди можуть бути деформовані. Маніпулятори застосовують технологію підміни і знецінення національних символів та міфологем. Це впливає на світоглядні коди та руйнує їх. Одними з головних світоглядних кодів, які відповідають за національну ідентичність особистості, є ті, що базуються на архетипах Держави і Землі. У маніпулятивному тоталітарному варіанті держава стає ієрархічною, а земля стає винятково територією. Основними деформаціями є варіанти: земля як територія комфортного перебування; земля як територія занепаду; земля як об’єкт загарбання. У природній світоглядній картині вся земля, на якій мешкає народ, має сакральність і цінність. Це уявлення притаманне українському народу.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ЛЮБОВІ ДО СЕБЕ ЯК ОСНОВИ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

О. Янішевський — 2024-11-25

Синтез різних філософських підходів визначає самореалізацію як процес виявлення та розвитку власного потенціалу в реальному світі. Істинне виявлення власного потенціалу досягається через правильне пізнання себе. Самореалізація як вище благо людини на життєвому шляху доступна для тих, хто може істинно розпізнати власний духовний потенціал, що є можливим за наявністю вміння по-справжньому любити себе. Мета статті полягає в осмисленні любові до себе як основоположного принципу самореалізації особистості.

У сучасному суспільстві поняття любові до себе часто сприймається як егоїзм, нарцисизм (Фрідріх Ніцше) або самоповага (Еріх Фромм). У статті застосовано методологію герменевтичного аналізу для розкриття розуміння любові до себе у працях Ф .Ніцше та Е. Фромма. Розуміння любові до себе як самоповаги і є концептуально критичним для самореалізації особистості. Порівняльний метод використано для зіставлення спільних та відмінних поглядів відносно ролі любові до себе як основи самореалізації особистості у західній (Е. Фромм, В. Франкл) та східній (Ошо, Садхгуру) філософських традиціях.

Згідно з уявленнями представників західної філософії (Е. Фромма, В. Франкла) справжня любов до себе виявляється через відповідальність, турботу, повагу та знання про себе, що допомагає розвиватися як особистості та відчувати повністю себе. Істинна любов до себе розкривається в усвідомленні власної унікальності, прийнятті себе та відповідальності за свій розвиток і щастя. Така любов допомагає людині розвиватися та досягати самореалізації через чуйне та турботливе діяльне ставлення до власних духовних потреб. Представники східної філософії постмодерну (Ошо, Садхгуру), позиціонують справжню любов до себе як ключ до просвітлення та досягнення повноцінності людиною. Любов не повинна обмежуватися лише відносинами з іншими людьми, але має, в першу чергу, бути направлена на себе через усвідомлення власної божественної природи як підґрунтя. Любов до себе відіграє важливу роль у самореалізації людини, стимулюючи її бережливе ставлення до власних потреб та сприяючи позитивній взаємодії у суспільстві. Справжня любов до себе виявляється у відданості життю та усвідомленні власної відповідальності за нього. Людина, яка любить себе, поважатиме своє тіло, дух і власні мрії, що дозволить їй визначити свій потенціал і досягти самореалізації.

КОНЦЕПТИ "ВІРА" І "НАВЕРНЕННЯ" В СУЧАСНИХ ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ТА ПРАВОСЛАВНИХ ТЕОЛОГІЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ

Ю. Борейко — 2024-11-25

У статті аналізується розуміння концептів віри і навернення у контексті сучасних філософсько-релігієзнавчої і православної теологічної дослідницьких стратегій. Розкриття специфіки співідношення феноменів віри і навернення крізь призму релігієзнавчої і богословської парадигм постає актуальним і важливим дослідницьким завданням. Визначено, що в сучасній православній теології, зокрема в неопатристиці, релігійна віра тлумачиться як вольовий вибір і свідоме рішення жити згідно заповідей Бога. Через віру сприймається християнське Одкровення, зміст якого тлумачиться Церквою. Обґрунтовано, що філософсько-релігієзнавчий підхід передбачає вивчення релігійного навернення у межах двох основних методологічних підходів – класичного і сучасного. Класичний підхід розглядає навернення як раптовий вплив зовнішньої надприродної сили, що призводить до особистісної трансформації без активної участі неофіта. Сучасна парадигма полягає в розумінні навернення як інтерсуб’єктивного процесу з переважанням раціонального компонента. Охарактеризовано релігійну віру як екзистенційний конструкт, що зумовлює формування світогляду та поведінки особистості і має риси всеосяжності та цілісності. Релігійна віра спрямована переважно на чуттєве сприйняття сакрального об’єкта. Залучення суб’єкта через віру до сфери трансцендентного ілюструє тісний зв’язок віри з наверненням, яке посідає особливе місце серед феноменів релігійного досвіду. Встановлено, що навернення полягає у залученні до релігійної традиції або зміну релігійної чи конфесійної належності. Доведено, що незважаючи на різні трактування концепту навернення, спільним є розуміння релігійного навернення як феномена, який призводить до істотних особистісних трансформацій, пов’язаних із самосприйняттям неофіта. Такі зміни відбуваються в результаті не пасивного досвіду, а безпосередньої участі у формуванні нової релігійної ідентичності.

ТРАНСФОРМАЦІЯ МОНАСТИРСЬКОГО ЧЕРНЕЧОГО КОМПЛЕКСУ "ЦЕРКОВЩИНА" В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

В. Дятлов — 2024-11-25

У статті досліджується організаційно-структурна розбудова монастирського чернечого комплексу "Церковщина" у незалежній Україні. Звернута увагу, що в процесі історичного розвитку сформувалась необхідність активної взаємодії монастирів зі світськими структурами тих населених пунктів, де вони розташовувались. Встановлено, що монастирські чернечі комплекси ставали активними учасниками соціально-економічних та соціально культурних відносин, оскільки православне священство не обмежувалось лише духовними практиками. Такий підхід допомагав монастирям задовольняти власні соціальні потреби. З’ясовано, що головна ідея виникнення чернечих обителей вимагала від монахів повного зречення від світського, що властиве мирянам, досконалого вивчення всіх аспектів християнства та особистого спілкування з надприродним через постійне читання молитов. Доведено, що монастирський чернечий комплекс "Церковщина" як суспільна інституція, не може існувати в ізоляції від навколишнього світу, що зумовило вихід православного чернецтва на новий щабель свого розвитку. Це дозволило йому зберігати контроль не лише над духовно-культурною, але й суспільно-політичною парадигмою свого часу. Проаналізовано нормативно-правові акти державних і місцевих органів влади, які визначали напрям співпраці сучасних монастирських громад з державними інституціями. З’ясовано, що структуризація державних і місцевих органів, які відповідають за розвиток релігійної політики в Україні, вжили не достатніх заходів для врегулювання церковно-державних відносин у галузі охорони ансамблів монастирських споруд, визнаних пам’ятками культури. Встановлено, що духовні потреби, відповідно з екзистенційними викликами сьогодення, актуалізують екзистенційні проблеми та зумовлюють швидке пристосування православних інституцій до об’єктивних реалій на засадах еклезіології, переосмислення, а нерідко й нового тлумачення основних питань ритуальної практики носіями якої є монастирі.

РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ ЯК ФЕНОМЕН: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

А. Колодний — 2024-11-25

У статті розглядається феномен релігійного плюралізму в контексті українських реалій, спричинених російсько-українською війною. Розкриваючи богословське бачення природи релігійної плюральності, автори з’ясовують умови постання на українських теренах в різні століття поліконфесійності і чинники нинішнього її збереження. Визначено особливості шляхів і засобів формування толерантності міжконфесійних відносин в Україні, можливості і форми включення в цей процес конфесійних спільнот, перспективи поліконфесійного життя нашої країни. Автори попереджають про небезпеки, які загрожують традиційному релігійному багатоманіттю України, що впродовж століть була прихистом для різних релігій і церков. На зменшення релігійного поля впливають різні причини, в т.ч. і те, як богослови ставляться до релігійцного багатоманіття. Автори фокусуються на аналізі недавно прийнятого Закону України "Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій", спростовують поширену думку про його дискримінаційний характер, що використовується деякими вітчизняними і зарубіжними експертами в спробах довести звуження свободи віросповідання й обмеження прав людини в релігійній сфері. Закон обмежує діяльність в Україні ворожої іноземної структури – РПЦ, але навіть це робить в демократичний спосіб. Кордони релігійної плюральності можуть зменшуватися або збільшуватися, але принцип має залишатися незмінним. Виходячи з того, що релігійний плюралізм – історичне надбання України, умова єдності і національної згуртованості, які треба зберігати та утверджувати, автори висновують, що держава і релігійні організації України працюють і працюватимуть на розвиток багатоманіття в усіх сферах життя, бо це – запорука демократичного розвитку будь-якої країни.

ОСОБЛИВОСТІ КОНФЕСІЙНОГО РАЙОНУВАННЯ РЕЛІГІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

В. Кошелевський — 2024-11-25

У статті досліджуються особливості територіальної організації конфесійного простору та релігійно-географічного районування території України. Обґрунтовано роль релігійної активності населення як головного фактора розвитку та формування релігійного простору загалом і конфесійного зокрема. Охарактеризовано зміст, функції, класифікаційні ознаки та структурні елементи релігійного та конфесійного просторів на засадах соціології релігії та географії релігії. Доведено, що територіальна організація релігійного простору різних регіонів України характеризується неоднорідністю конфесійної структури, походженням та напрямів її використання. Визначено специфіку формування та районування Волино-Подільського регіону, який об’єднує Вінницьку, Житомирську та Хмельницьку області. Проаналізовано вплив етнічного, релігійного, політичного та соціального факторів на становлення його релігійно-географічного районування. Досліджено особливості територіально-конфесійної, генетичної та функціональної структури конфесійного простору регіону, зокрема полімасштабної територіально-конфесійної неоднорідності та переважання протестантських релігійних організацій. Проведено аналіз територіальної організації та специфіки конфесійного буття протестантських громад у регіоні за критеріями спільності географічного положення, подібності організаційної структури, рівнів забезпеченості населення релігійними громадами та культовими об’єктами, інтенсивності релігійної діяльності, ґенезису та функціонального спрямування. Встановлено, що за період незалежності України протестантські організації змогли консолідуватись задля релігійних та соціальних потреб українського суспільства. Беручи активну участь у соціальному служінні, вони засвідчили, що є вагомою та впливовою складовою Волино-Подільського регіону. Подолавши суперечності та продемонструвавши толерантність і взаємоповагу, протестантські громади розробляють єдині проєкти й проводять спільні заходи, беруть участь у різних організаціях як для поширення своїх ідей, так і для культивування тих цінностей, які вони вважають необхідними для здорового та ефективного функціонування суспільства.

ОБРЯД ВОДІННЯ КУСТА ЯК ПРОЯВ КУЛЬТУ ПОМЕРЛИХ НА ПОЛІССІ

I. Рачковська — 2024-11-25

У статті розглянуто розвиток культу померлих на Поліссі через обряд Водіння куста, а також здійснено аналіз подальшої асиміляції культу померлих у релігійну свідомість спільнот Полісся, що виражається через аспекти менемпсихозу, культу предків, аграрних культів та інших народних вірувань. У ході дослідження проаналізовано та окреслено основні аспекти культу померлих, його розвитку в контексті релігійної свідомості східноєвропейських народів, безпосередньо спільнот, що приналежні до культурно-географічного ареалу Полісся, взаємозв’язок культу і соціуму, основні прояви у соціальному побутуванні спільнот через обрядовість на прикладі збереженого до сьогодні обряду Водіння куста, який щороку практикується в с. Сварицевичі Сарненського району Рівненської області та містить достатню кількість релігійних ритуальних сегментів, які й сьогодні використовуються у побутовій практиці поліщуків. Виявлено також основні недоліки зазначеного підходу: хибна та обмежена вибірка об’єкту дослідження, як винятково етнографічна, історична, археологічна, не врахування специфіки об’єкту дослідження, як релігійного, що стосується саме релігійної свідомості суспільства, логічно некоректна телеологія. У цьому контексті проаналізовано перспективні напрями подальших досліджень, які передусім обумовлені акцентуацією зазначеної проблематики на соціальному компоненті релігії. Це, з одного боку, створює передумови дослідження поведінки спільнот щодо віднайдення елементів релігійних у світських, а з другого, – сприяє мирному співіснуванню, культурному розмаїттю, а також почуттю злагоди і єдності під час суспільних занепокоєнь.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПНЕМТАТОЛОГІЧНОЇ ДОКТРИНИ У ТЕОЛОГІЇ НОВІТНІХ РЕЛІГІЙНИХ РУХІВ

О. Соколовський — 2024-11-25

У статті проаналізовано трансформацію пневматологічної доктрини у вченні новітніх релігійних рухів та її вплив на розвиток структурно–типологічних й доктринально-інституційних аспектів теології харизматичних і п’ятидесятницьких громад. Доведено, що пневматологія є невід’ємною частиною теології новітніх релігійних рухів, яка зосереджена на вивченні Святого Духа, третьої особи Святої Трійці. Пневматологія осмислює Святого Духа та Його роль у житті вірян, сприяючи зміцненню їх віри та виступає не лише теоретичним вченням, а й практичною основою духовного життя та місії новітніх рухів. Аргументовано, що присутність Святого Духа в різних аспектах життя віруючих відіграє важливу роль, забезпечуючи просвітлення, освячення, провідництво та втішення. Ключовою роллю Святого Духа є просвітлення, що допомагає віруючим зрозуміти та засвоїти біблійні вчення, приносячи духовне просвітлення; освячення, яке допомагає зростати духовно та перемагати гріх; провідництво, веде віруючих у їхньому житті, допомагаючи приймати мудрі рішення та робити правильний вибір; утішення, котре виражає підтримку віруючим під час труднощів і випробувань. Доведено, що трансформація пневматологічної доктрини сприяла переосмисленню еклезіології, у вченні якої пневматологія, котра раніше визначала місійну діяльність хрещених Святим Духом, тепер підкреслювала особливості їх ідентичності. Останнє сфокусувало вірних на власній духовності й стало фактором зміни розуміння пневмацентризму від місіонерської общини до общини вибраних святих. У такій формі організації ієрарх став символом вірності традиції. Фактично для значної частини новітніх релігійних рухів відбувся перехід від відкритої моделі існування об’єднання, яка корелюється з місіональністю, до замкненої, суспільно відмежованої, скерованої до збереження абсолютизованих віронавчальних особливостей. Своєрідною гарантією цієї збереженості ставало вище ієрархічне керівництво релігійних об’єднань, яке дбало не про поширення вчення, а про демонстрацію вірності йому.

ГНОСЕОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА ТА ЇЇ МІСЦЕ В ЙОГО БОГОСЛОВСЬКИХ ПОГЛЯДАХ

І. Стецяк — 2024-11-25

У статті досліджено гносеологічну теорію видатного українського філософа та богослова Гавриїла Костельника. Обґрунтовано, що мислитель пропонує особливий підхід до розуміння душі, свідомості та процесу пізнання, розглядаючи їх як основоположні елементи духовного життя людини. Поділ логіки на природну та наукову категорії становить основу його філософської системи. З’ясовано, що природна логіка трактується богословом як практичне, повсякденне використання людського розуму, тоді як наукова логіка передбачає рефлексивний аналіз цього процесу мислення. Г. Костельник наголошує, що порушення балансу між цими типами логіки може призвести до руйнівних наслідків, таких як атомізація суспільства та втрата цілісної духовної і культурної основи. Мислитель стверджує, що душа є джерелом свідомості і залишається єдиною та неподільною, навіть коли її компоненти – самість, воля, відчуття, розум і совість – видаються окремими. Свідомість виявляється у двох формах: проста, що є автоматичною, і вища, де самість контролює такі здібності, як відчуття і розум. Підсвідомість, яка підтримує свідомість, порівнюється з кіноплівкою, що зберігає досвід і впливає на свідомий розум.

З’ясовано, що в критиці матеріалізму, атеїзму та еволюціонізму Г. Костельник стверджує, що ці ідеології не здатні правильно зрозуміти душу та її роль у процесі пізнання. Він підкреслює енергетичну природу душі, припускаючи, що вона функціонує як форма енергії, здатна до самовідтворення, як детально описано в його працях "Логіка" (1945) і "Зародкова душа" (1931). Його теорія припускає, що пізнання є результатом взаємодії між вродженими апріорними тенденціями душі та апостеріорними досвідами, де інстинктивні реакції формують основу природної логіки. Доведено, що комплексний підхід Г. Костельника інтегрує метафізичні, психологічні та теологічні аспекти, прагнучи примирити релігійні переконання із сучасними науковими знаннями. Мислитель прагне захистити теїстичну свідомість в дедалі більш секуляризованому світі, пропонуючи систему, яка гармонізує філософські та теологічні ідеї із досягненнями науки.

РУХ "НОВОЇ ТЕОЛОГІЇ" ПІД ЧАС ТА ПІСЛЯ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ

А. Шиманович — 2024-11-25

У статті акцентовано, що одним із вагомих показників ідейного впливу з боку nouvelle théologie на перебіг Собору стала посутньо нова богословська мова, використана при написанні головних документів, а також рецепція учасниками Собору еклезіології Містичного Тіла, яка була детально розроблена у 1930–1940-х рр. Анрі де Любаком і робила першорядний наголос на сакраментальному розумінні сутності Церкви. Сукупність таких чинників як екуменічна відкритість Собору, його готовність до діалогу із сучасним секулярним світом, виразні феноменологічні, екзистенціалістські та персоналістичні інтонації соборних документів – все це дає вагомі підстави стверджувати про істотну суголосність між дієвцями Собору та програмою nouvelle théologie.

Важливою складовою статті є детальний аналіз ревізії А. де Любаком своїх попередніх умонастроїв, яка була здійснена ним після завершення Собору. Прикметно, що цій емблематичній для nouvelle théologie постаті йшлося про надмірний конформізм післясоборної Церкви. Де Любак навіть розгледів некритичне вплетення в текст душпастирської конституції Gaudium et spes тез щодо припустимості геґельянських, марксистських та навіть ніцшеанських ідей, що значною мірою підважувало усталені патерни церковного мислення, розмивало унікальну ідентичність Церкви та релятивізувало Традицію. Основними проблемними тенденціями де Любак вважав некритичне захоплення історико-критичною протестантською екзегетикою, вихолощення й витіснення незглибимої християнської любові поверховою емоційною сентиментальністю, а також дрейфування деяких теологів убік індиферентного адогматизму.

У завершальній частині цієї розвідки окреслено ідейну спрямованість двох базових напрямів післясоборного католицького богословствування, кожен із яких заснував свій науковий часопис для увиразнення власних позицій. Колектив журналу Concilium (1965) обстоював необхідність впровадження динамічних інновацій, сміливого винахідництва та рішучих змін, які, на думку редакції, були легітимовані рішеннями Собору. Натомість засновники журналу Communio (1972) були поборниками контрсекулярного мислення в рамках біблійно-патристичної традиції з опертям на древньоцерковну тринітарну онтологію. Також у статті здійснено стислий аналіз теорії про вплив "нової теології" на формування латиноамериканського богослов’я визволення.