Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ФОРМ МОНАСТИРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ ЦЕРКОВЩИНА

В. Дятлов — 2023-12-05

У статті привернуто увагу до релігійної невизначеності та викликів, які спричинені переходом до постмодерного суспільства, світової глобалізації, кризою європейської цивілізації та процесом секуляризації. Звернуто увагу, що феномен монастирського комплексу в контексті інституціональних змін періоду суспільно-політичних трансформацій зумовлює перегляд традиційних підходів до умов проведення богослужіння, обряду та церемонії. Пізнання сутності людини, відповідно з екзистенційними викликами сьогодення, зумовлює необхідність філософсько-релігієзнавчого дискурсу, переосмислення, а нерідко й нового тлумачення основних питань ритуальної практики носіями, якої є монастирі. Встановлено, що відновлення мережі православних монастирів в Україні супроводжується повільним та проблемним врегулюванням церковно-державних відносин у галузі охорони ансамблів монастирських споруд, визнаних пам’ятками культури. Обґрунтовано, що аналіз інституціональних трансформацій монастирського комплексу зумовлює використання методологічних підходів філософії релігії, яка формулює принципи аналізу та осмислення розвитку соціорелігійного життя, дає змогу вивчати релігійно- церковний комплекс у процесі його трансформації, враховуючи соціокультурні чинники та цивілізаційні виклики сучасності. Доведено, що музеєфікація монастирських комплексів проходила у діалогічному дискурсі громадськості та православного духовенства. Врахування регіональних особливостей релігійних процесів має важливе значення для розуміння специфіки сучасних інституціональних трансформацій монастирського комплексу в Україні та визначення ліній трансформаційних зламів у конфесійній площині. Стверджується, що розробка концепції монастирського комплексу ґрунтується на розумінні, що означене поняття представляє собою складну систему взаємодій та взаємовпливів організаційно структурованих церковних і релігійних інституцій, які інкорпоровані в соціокультурний простір Київського регіону.

СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЇ ТА РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТІ

Д. Заєць — 2023-12-05

У статті розглянуто структурно-функціональний аналіз релігії та релігійної свідомості, починаючи від його засновників й закінчуючи критикою сучасних науковців. Серед вітчизняних дослідників дотичними до теми структурно-функціонального аналізу є напрацювання А. Колодного та Б. Лобовика.

В ході дослідження окреслено основні функції релігії та релігійної свідомості, їх взаємозв’язок та реалізацію у суспільстві, виявлено основні недоліки зазначеного підходу: хибна та обмежена вибірка об’єкту дослідження, не врахування специфіки об’єкту дослідження, логічно некоректна телеологія. Перше, в свою чергу, призвело до екстраполяції характеристик малих груп на великі; друге – неповноти аналізу; третє – підміни причини й функції. Це призвело до таких наслідків: a) невідповідність антропологічним завданням; б) логічна помилка, що створює замкнуте коло. Останній пункт свідчить про її наукову непридатність, принаймні в досліджуваній автором царині. Недостатнє висвітлення недоліків структурно-функціонального аналізу створює ілюзію "зручності" використання цього підходу, що, врешті-решт, призводить до отримання хибних результатів дослідження, переважно описового подання навчальних і лекційних матеріалів – без об’єктивної критики.

Незважаючи на негативні сторони, структурно-функціональний аналіз справив відчутний вплив на розуміння релігії та релігійної свідомості. У цьому контексті проаналізовано нові обрії для подальших досліджень, які передусім обумовлені акцентуацією зазначеного підходу на соціальній компоненті релігії. Це, з одного боку, створює передумови для дослідження поведінки індивідів під час суспільних занепокоєнь, наприклад, війн або стихійних лих. З другого боку, постає питання секуляризації релігійних інституцій, або віднайдення елементів релігійних у світських. Дзеркально останнє питання стосується й релігійної свідомості.

ДОЦІЛЬНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ

О. Костюк — 2023-12-05

Концепт національної стійкості включає в себе стратегію протидії різним загрозам, включаючи тероризм, вплив на громадську думку, вибори та інше. Акцент робиться на взаємодії державних органів, громадського суспільства та самовідновлюванності. Проте релігія не визнається компонентом національної стійкості, і не розглядається як чинник національної стійкості. Мета статті – з'ясувати чи є релігія компонентом та чинником національної стійкості, і чи має бути розроблений окремий пакет рекомендацій, щодо релігії в контексті забезпечення національної стійкості. Релігія може бути визначальним чинником політичної стабільності, однак цей чинник має різну інтенсивність та силу впливу. Включення релігії в концепцію національної стійкості може обмежувати свободу совісті громадян, якщо окремі релігійні групи або ж система поглядів визнаються загрозою політичної стабільності держави. Це суперечить принципам толерантності та політкоректності. З іншого боку, не можна заперечувати можливість реальних загроз від релігійних груп громадян, що спричиняють розбалансування політичної системи та сприяють інтересам ворожих держав. Вагомий, а подекуди визначальний внесок у протидію загрозам у релігійній сфері робить громадянське суспільство. Отже, релігія є чинником і фактором, що впливає на національну стійкість. Національна стійкість є більш перспективною моделлю щодо захисту національних інтересів ніж концепт національної безпеки, оскільки спирається на створення самодостатньої, частково автономної системи, яка здатна протидіяти загрозам як на рівні координації державних органів так і громадянського суспільства. Таким чином, незважаючи на те, що визнання релігії чинником національної стійкості пов'язане з дискусією про політкоректність та дискримінацію громадян, ми маємо справу з об'єктивною дійсністю в якій релігія має бути включена як чинник національної стійкості до стратегії національної стійкості України.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ДОСКОНАЛОСТІ У ПРАВОСЛАВНІЙ ТЕОЛОГІЇ

О. Соколовський — 2023-12-05

Дослідження образу досконалої людини у православному богослов’ї розвивалися в межах христологічної доктрини про Ісуса Христа, зв’язку божественної та людської природи, втіленні, Воскресінні та постановах Вселенських соборів. Їх рішення визначили ключові аспекти трансформації вчення про людину. Православне вчення про людину необхідно розглядати як органічний, нерозривний зв’язок із сотеріологією, пневматологією та антропологією, оскільки релігійне та церковне життя Православної Церкви знаходить своє втілення у духовній сфері життя суспільства. Розкриття образу досконалої людини у православному вченні загалом та розуміння природи Ісуса Христа зокрема, дасть можливість виявити оригінальність вчення про людину у її зв’язку з традицією ранньохристиянської Церкви. Антропологічна система віровчення у православ’ї та погляди окремих богословів Сходу формувалося у неоднакових соціально-історичних умовах та культурномовних традиціях, зумовлюючи використання різних термінів і понять, значення яких нівелювалося. Особливо відчутно це проявляється у процесі аналізу текстів святоотцівської літератури, просякнутих метафоричністю й відповідно відмінним змістовним наповненням. Метою статті є аналіз образу досконалої людини у православному вченні. Осмислення догматів православної віри, а також аналіз досліджень філософсько-релігійного характеру, присвячених загальним і конкретним питанням антропології, потребує залучення наукових праць з церковної історії та релігійної філософії. Методологічно виваженим є звернення до періоду формування тріадологічних і христологічних вчень, спрямованих на подолання релігійних рухів, які своїми доктринами підривали основу християнської віри. Тому цілком очевидним стало висвітлення різних аспектів антропологічної проблематики богословами, насамперед православного Сходу. Інтерес до складного питання образу досконалої людини зумовлюється трансформацією антропологічного вчення у межах православної богословської думки.

ВИКЛИКИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО РЕЛІГІЄЗНАВСТВА: МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Л. Филипович — 2023-12-05

Автори пропонують поглибити і розширити класичні методологічні принципи, сформульовані українським академічним релігієзнавством у довоєнний час. Обґрунтовується необхідність контекстуалізації як одного з головних методологічних підходів у вивченні сучасних релігійних процесів. Переосмислення потребують не тільки універсальність і дієвість деяких дослідницьких методів в нових обставинах російсько-української війни. В ієрархії релігієзнавчих принципів особливо затребуваним реальними подіями війни стає принцип контекстуальності. Автори нагадують про ті контекстуальні небезпеки для життєвого світу України, що існують в релігійному його сегменті, виділяючи зовнішні і внутрішні чинники, які не можна ігнорувати при аналізі сучасної релігійної ситуації в Україні та світі. Трагічні зміни контексту життя українців – мовного, культурного, інформаційного, релігійного тощо з необхідністю корегують експертну нейтральність, об’єктивність, незаангажованість. На думку авторів, ситуація війни звільняє від безстороннього, позаконтекстуального аналізу. Допустимість такого методологічного прийому виноситься на обговорення.

Методологічні підходи, що використовувалися в академічному релігієзнавстві у довоєнний час, не втратили своєї функціональної значимості й зараз, в період російсько-української війни. Але нині особливо актуальним постає контекстуальний підхід, що засвідчує зміну парадигми сучасного методологічного мислення в релігієзнавстві. Відтак концептуальні і методологічні проблеми релігієзнавчого дослідження, аналітики і прогнозування в умовах, деформованих військовою агресією Росії проти України, потребують посилення принципом контекстуалізації, кореляції/корекції, звірки сформульованих припущень із дійсністю, зважування доречності застосування певних методів та визначень, критичного переосмислення обраного методологічного апарату. Сучасна контекстуальність релігієзнавчих досліджень диктує необхідність осмислення не тільки проблем метатеорії, але й метапрактики.

ПРОЦЕС ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЯК ВІДПОВІДЬ НА МІГРАЦІЇ СОЦІУМА: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

О. Гольд — 2023-12-05

Стаття присвячена актуальній проблемі сьогодення, що пов'язана з процесами глобалізації суспільства та хвилями міграцій населення під час війни. Сьогодні ми стикаємось з двома глобальними конфліктами людства, які впливають на світову політику, економіку, культуру. Особливо ці конфлікти стосуються Європи та Середземномор'я, Ближньо–Східного регіону. Процеси міграції, що посилися після війни в Україні відрефлектували багато питань в соціумі щодо прийняття іншого, ідентифікації, мультикультурності в сучасності. Методи: соціально-філософські розробки з філософії історії, конвергентних та дивергентних процесів Т. Кіса, У. Ростоу, Х. Шельського, О. Флейтхейма, Я. Тінбергена та Е. Мартинюка як дослідників конвергентних та дивергентних процесів в політичному, соціальному і релігійному житті; Дж. Кеннета Гелбрейта – дослідника явищ "індустріального суспільства", "глобалізації", "інформаційного суспільства"; М. Козловця – розробника поняття "ідентифікації" у становленні історичного процесу формування суспільств. Глобалізаційни процеси були притаманні періоду древніх греків, які міграціями вели відповідний спосіб життя тільки в межах приморських територій. Феномен міграції полягає в тому, що вона повільно, але адекватно реагує на зміни, які відбуваються в суспільстві, адаптується до нових потреб соціуму та набуває з кожною хвилею нових і глобальних форм. В наш час, без глобалізаційних процесів не можуть розвиватися сталі суспільні європейські та загальнолюдські морально-етичні норми. Міграції стають причиною мультикультуральності та інколи ведуть до поліконфесійності суспільства. В соціумі, в свою чергу, виникають потреби в вихованні поваги до іншого та толеризаціі суспільства. З міграціями також пов'язані питання акультурації, асиміляції, самоідентифікації та ізоляції в соціумі.

ОНТОЛОГІЧНІ ПРИЧИНИ ВІЙНИ РОСІЇ В УКРАЇНІ

О. Гордійчук — 2023-12-05

Однією з головних причин війни Росії в Україні є історично сформована кардинальна ментальна відмінність між росіянами та українцями, що відображається у аксіологічних парадигмах народів, соціокультурному укладі, політичному режимі тощо і, відповідно, – у світогляді, традиціях, нормах та правилах поведінки, особливостях життєдіяльності. Ці народи реалізують різні цивілізаційні проєкти: українці – європейський, росіяни – азійський.

Основними екзистенційними цінностями українців є свобода, індивідуалізм, миролюбність, толерантність, емоційність, ліризм, працелюбність, здатність облаштовувати оточуючий світ естетично привабливо та ін. Українці історично є частиною європейської цивілізації, визнають та підтримують демократичні цінності та свободи.

Натомість для російського суспільства, ментальність якого формувалася в умовах тоталітарних та авторитарних режимів, знищення прошарків, що тяжіли до демократичних цінностей та ліберальних ідей, характерні антизахідні світоглядні орієнтири та антиамериканізм, не переосмислена попередня радянська конфронтаційна психологія. Існування РФ у сучасному вигляді можливе через панування сильної державної влади у поєднанні зі служінням великій ідеї, що надихає росіян терпіти складні матеріальні умови, відсутність належних прав і свобод. Суттєвий вплив здійснює релігія.

Концептуальне осмислення фундаментальних ментальних відмінностей розширює контекст причинно-наслідкових зв’язків, допомагає глибше розуміти ситуацію, обирати оптимальні дієві механізми поступового успішного вирішення складної геополітичної ситуації, що загрожує усьому світу, зупинити тиранію та фашизм російського зразка.

КОМУНІКАЦІЙНІ ОСНОВИ КОНЦЕПТУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ У СОЦІАЛЬНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ

Н. Зощук — 2023-12-05

Стаття присвячена науковому дослідженню інформаційної культури в комунікативному аспекті соціально-інформаційного менеджменту. В контексті вивчення особливостей управління інформаційною культурою сучасності акцент робиться на міжкультурній комунікації як інтеракції між спільнотами на особистісному та особистісно-груповому рівні. Вихідним положенням є той факт, що міжкультурний аспект комунікації є складовою сучасної інформаційної культури. Міжкультурна комунікація ґрунтується на обміні інформацією як передачі культурних і соціальних цінностей. Встановлено, що ефективність комунікації вимірюється досягненням практичних цілей, таких як впровадження стратегій комунікації інформаційної культури, включаючи соціальні взаємодії між поколіннями, формування мультикультурного соціального середовища на засадах толерантності і взаємної поваги та набуття навичок міжкультурної комунікації.

У статті представлено огляд джерел, пов’язаних з концепцією інформаційної культури для визначення різних поглядів, їх історичного походження та зв’язку з практикою інформаційної науки, цінностями, поведінкою та культурою окремих осіб. Три концептуалізації, які ми визначаємо в літературі, полягають у наступному: 1) інформаційна культура як засвоєння навичок комунікації, 2) інформаційна культура як багаторівнева конструкція і 3) інформаційна культура як участь у інформаційно насичених соціокультурних практиках. Метою цього синтезу є створення сильнішого, об’єднаного поля вивчення, а також візуалізація чіткішої взаємодії між інформаційною культурою та міжкультурною комунікацією, формальними і неформальними контекстами, де люди використовують і розвивають інформаційні та комунікативні навички. Концепція інформаційної культури в аспекті комунікації визначається методами, засобами та стратегіями взаємодії з інформацією, з одного боку, і культурними особливостями комунікації, з іншого боку, з метою ефективного управління соціальними процесами та взаємодією зі спільнотами. Для доповнення теоретичної основи дослідження концепція інформаційної культури застосовується як аналітичний підхід для полегшення розуміння складних соціокультурних та когнітивних проблем комунікації.

Виділяється низка позицій, через які управління інформаційною культурою розглядається в аспекті комунікації: інформаційна обізнаність керівників, дотримання норм інформаційної етики, вибір засобів комунікації, взаємодія зі спільнотами, забезпечення зворотного зв’язку та відкритості комунікації. Ці основи комунікації допомагають ефективно впроваджувати концепцію інформаційної культури в соціальному управлінні, забезпечуючи покращення взаємодії зі спільнотами та досягнення позитивних соціальних результатів.

СОЦІАЛЬНА СИНГУЛЯРНІСТЬ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ КОНЦЕПТ ФІЛОСОФСЬКОГО ДИСКУРСУ

О. Коноваленко — 2023-12-05

У статті розглянуто теоретичну інтерпретацію феномена соціальної сингулярності. Визначено та проаналізовано методологічний інструментарій пізнання феномена соціальної сингулярності як структурної частини нової постнекласичної парадигми сучасності. Сприйняття феномена соціальної сингулярності з точки зору соціально-філософської специфіки доцільно пов’язати з екзистенційними викликами, які постають перед сучасним людством. Йдеться вже не лише про загрозу ядерної війни, а й про саму природу людини у зв’язку з можливістю не тільки її змінювати (генна інженерія), а й замінювати (штучний інтелект).

Розкрито методологічний потенціал філософії постструктуралізму в дослідженні соціальної сингулярності. Охарактеризовано роль постмодерної філософії як інструментарію, що допомагає визначити критичні, сингулярні точки реальності (Ж. Дельоз, Ж.-Л. Нансі, Ф. Гваттарі). Зазначено, що дисциплінарне суспільство "мертвої соціальності" підтримується нарцисизмом та споживанням як атрибутами посткапіталістичної формації. Проте ні нарцисизм, ні споживання неє граничними підставами соціального розкладання, це буде "межа соціальної сингулярності". Вони лише наслідок руйнівних процесів, що відбуваються на інституційному рівні, зумовлених нечуваною експансією вже військово-комерційного капіталізму в усі пори соціального та індивідуального тіла. У цьому вся суть історичності подій як сингулярностей. Тому розуміння феномену соціальної сингулярності дає можливість спрогнозувати, що людство вже будує нові системи, які будуть підривати центри сили. Визначення соціальної сингулярності – це дискурс про створення вільного світу, в основі якого будуть лежати проривні інновації і технології, які повинні зробити світ кращим.

ГЕЙМПЛЕЙ ТА ЙОГО СМИСЛОВО-ЗМІСТОВА НАПОВНЕНІСТЬ В РАКУРСІ КІБЕРКУЛЬТУРИ МЕТАМОДЕРНУ

М. Мельничук — 2023-12-05

Стаття присвячена дослідженню місця та ролі відеоігорової культури в контексті тренду метамодерну; її смислової наповненості та перспектив в ракурсі викликів реалій сьогодення. З одного боку, відеоігри є породженням неокультури, що знаходиться на постнекласичному етапі свого розвитку, пов'язаному з новим типом раціональності та філософським дискурсом метамодерну. З іншого боку, відеоігри як нові медіа, що володіють символічною, міфотворчою силою та залучають суб'єкта до свого простору, у свій власний сетинг, приводять у дію архаїчні семантичні пласти. Відеоігри мають значний вплив на масову свідомість, формуючи ідейні та ціннісно-смислові установки, і можуть бути досліджені як продукт міфотворчості та міфодизайну. В нашій науковій розвідці маємо на меті дослідити відеоігри як неокультурний феномен у контексті постнекласичного сьогодення.

Автором статті експліковано, що відеоігри є невід'ємною частиною сучасної культури і виконують у ній конструктивні функції: вони надають можливість заміщення деструктивної поведінки соціально прийнятною формою гри; сприяють символічному задоволенню низки соціальних потреб (у визнанні, самоствердженні, владі тощо); відеоігри надають можливість конструювати бажаної ідентичності за умов інформаційної культури. У цьому полягає їхня терапевтична роль у ситуації постійної трансформації навколишньої реальності, жорсткої конкуренції індивідів, тенденцій до тотального нагляду та регулювання суспільних відносин.

Складний технокультурний характер досліджуваного у статті об'єкта потребує широкого спектра методологічних прийомів. В нашій науковій розвідці ми викристовували як загальнофілософські так і культурологічні методи дослідження, порівняльно-історичний метод, герменевтичний аналіз, методи прикладної людології.

Феномен відеоігр досліджений нами як продукт вимог та викликів постнекласичної неокультури, що відображає основні її характеристики та досвід світовідчуття сучасної людини. нами заакцетовано, що відеоігри як неокультурний феномен демонструють такі риси постнекласики: еклектичність, використання техніки бриколажу, символізм, співтворчість та нелінійність.

В нашій науковій розвідці дійшли висновку щодо значущості відеоігр як соціокультурного феномену, що став до теперішнього часу видом цифрового мистецтва та спорту, що сприяв появі нових форм соціальної організації та комунікації саме завдяки своїй символічній наповненості та сетинговому змісту; є породжувачем безлічі форм навколоігрових субкультурних явищ, практик гейміфікації та спеціалізованих науково-дослідних програм.

СВІТОГЛЯД ЛЮДИНИ У КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІСТОРІЇ

Р. Халімон — 2023-12-05

З початку ХХІ століття сучасний світ перебуває у стані постійної соціальної турбулентності. Цьому стану передувало відкриття постнекласичної епістемології, в якій обґрунтовувалася ідея про значущість випадковості, про нелінійний характер розвитку складних систем, які саморозвиваються. Неабиякий вплив на розвиток людства спричинили численні соціальні потрясіння та екологічні катаклізми сучасності. Не останню роль у наростанні соціальної невизначеності відіграв й початок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. Наслідком цих подій стало формування песимістичного світогляду, зростання нігілістичних настроїв у різних країнах світу, а український соціум зазнав особливого загальнонаціонального історичного стресу.

Метою статті є дослідження значення інтерпретації історії як важливого чинника формування світогляду людини та розвитку особистості.

З початком гібридної, а з 24 лютого 2022 року й повномасштабної війни РФ проти України, проблема історії та її інтерпретації набула особливої гостроти. У процесі геноцидної війни зі сторони країни-агресора відбувається справжня спекуляція інтерпретацією історії, що з одного боку призводить до песимістичних настроїв, росту агресивних тенденцій в багатьох сферах українського суспільства, а з іншого – поряд зі стражданнями, зростання рівня зневіри, український соціум за останній рік демонструє значний рівень консолідації на основі необхідності досягнення єдиної мети – перемоги над ворогом. У цьому аспекті актуалізується необхідність формування оптимістичного світогляду, який би був спроможнім відображати основні потреби сучасної людини в її самовизначенні та самореалізації.

З метою пошуків шляхів до утвердження оптимістичного світогляду українців, автор статті на основі герменевтичної методології наукового аналізу визначає ключові наративи в інтерпретації сучасної історії України та окреслює шляхи можливого вирішення існуючих проблем. У своїх висновках автор спирається на наукові дослідження С. Кримського, І. Бойченка, В. Жадько, Б. Шацької, А. Єрмоленка та ін. дослідників і обґрунтовує необхідність кардинальних змін в підході до інтерпретації історії як до важливого чинника формування світогляду людини та розвитку особистості; формування національної ідеї з оптимістичним баченням майбутнього України; утвердження принципів екогуманізму, визнання глобальної концепції побудови універсального, загальнолюдського суспільства з домінуванням ідеї про прогресивність історичного розвитку людства, взаємозв’язку природи та соціуму, спадкоємності поколінь; утвердження монолітного хронотопу становлення родової природи людства, глибокої віри в цивілізаційний підхід, у єдність людства та в можливість безкінечної самореалізації людини; домінування правових і моральних норм як засобів збереження цілісності людини, природи та суспільства.

УНІКАЛЬНІСТЬ ЯК ВИКЛИК ТА МОЖЛИВІСТЬ У СТАНОВЛЕННІ SMARTCITY

Є. Шкуров — 2023-12-05

Сучасні технологічні зміни несуть потенціал радикального перетворення міського середовища. Концепція Smart City, що передбачає інтеграцію передових технологій у міське життя та інфраструктуру, відкриває нові горизонти для соціальної взаємодії та економічної діяльності. Однак виникає проблема універсалізації під час трансформаційних перетворень, яка може ігнорувати унікальні культурні та соціальні контексти різних міст. Існує ризик, що технології можуть призвести до стандартизації та втрати індивідуальності міст. У статті пропонується філософський аналіз впливу технологій на культурні практики та соціальні взаємодії в контексті «розумних міст», а також розглядається питання про збереження унікальності міського середовища в епоху соціокультурної та технологічної стандартизації. Smart City означає не лише новітні технології, але й нові соціальні практики, що можуть підірвати місцеві культурні відмінності. Унікальність міста вимагає збалансованого підходу до інновацій, що враховує індивідуальність та історичність, та протистоїть гомогенізації. Розвиток Smart City має відбуватися з урахуванням культурної та соціальної динаміки, зберігаючи місцеву ідентичність та сприяючи соціокультурному життю. Розробка Smart Cities вимагає філософської осмисленості та культурної чутливості, щоб технології розширювали, а не обмежували людські можливості, дозволяючи громадянам розвивати свою унікальність і вносити вклад у міське середовище. Водночас, важливо, щоб інновації у місті враховували культурні, соціальні та історичні аспекти, адже вони є ключовими для гармонійного та самобутнього розвитку міста.

"СВІТ ЛЮДИНИ" ЯК "СВІТ КУЛЬТУРИ" У ДИСКУРСІ ПРЕДСТАВНИКІВ КИЇВСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ШКОЛИ

А. Залужна — 2023-12-05

Стаття присвячена науковому дослідженню культури як "світу людини" в контексті Київської філософської школи, що нині викликає значний дослідницький інтерес як "друге відродженням" в українському соціокультурному просторі, а на теренах сучасної української культури набуває статусу Київської світоглядно-антропологічної школи. Цей потужний інтелектуальний напрямок утримував у полі зору ціннісний вимір людини, розуміння культури як специфіки людського існування, самоствердження і самореалізацію особистості та гарантування її прав та свобод. Встановлено, що у філософському дискурсі тенденції щодо розуміння культури представлені у світоглядно-антропологічному фокусі співвідношення "людина-світ" й висвітлення її як "світу людини" (В. Іванов, В. Шинкарук), "людського світовідношення", "людської відповідальності", "людського спілкування", "реалізації людських цінностей" (В. Малахов), "атрибуту людської особистості" (Є. Бистрицький), тощо. Метою даної розвідки постає аналіз концепту "світу людини" як "світу культури" у дискурсі представників Київської філософської школи. У запропонованому дослідженні поставимо завдання експлікації світоглядно-антропологічних засад осмислення культури як "світу людини". Суттєвий вплив на розгортання проблематики даного дослідження має світоглядно-антропологічний дискурс представників Київської філософської школи, який відзначається поглибленою увагою до питань світогляду (П. Копнін), екзистенціалів віри, надії, любові (В. Шинкарук), досвіду (В. Іванов), духовності (С. Кримський), моральнісного світовідношення (В. Малахов). У формуванні теоретичної основи дослідження застосовано аналітичний історико-філософський підхід та компаритивіська й герменевтична метода.

Виділяється низка експлікацій світоглядно-гуманістичної тематики в координатах цілеспрямованої предметної діяльності як фундаментального світовідношення, що посилює в тогочасних дослідженнях шістдесятників культурні параметри перетворювальної активності. У такому вимірі суб’єктом культури стає людина як носій всього культурного світопорядку та духовного самовизначення у світі. А модус духовно-практичного відношення до світу передбачає розуміння духовного світу людини в контексті взаємнообумовлених фаз життєдіяльності особистості, що виражають трансформацію суспільно-людського змісту у внутрішнє надбання особистості. Форма буття, яка фіксує перехід двох реальностей людини та світу, внутрішнього та зовнішнього в єдину цілісність може бути формою духовного, оскільки предметна реальність переходить в духовну організацію духовного світопорядку людської суб’єктивності. Безумовно, увесь цей понятійний арсенал скерований у площину "людина-світ", яка стає основною філософською платформою наукових досліджень представників Київської філософської школи. Саме вона і давала змогу пов’язати між собою людину з дійсністю й зрозуміти трансформацію "об’єктивної реальності" у "світ людини", спонукаючи до пошуків евристичних потенцій світоглядної методології у сфері філософського знання.

ОЦІНКА ФІЛОСОФІЇ РЕНЕ ДЕКАРТА В РАННІХ ПРАЦЯХ ЕТЬЄНА ЖИЛЬСОНА ТА ЖАКА МАРІТЕНА

А. Шиманович — 2023-12-05

Застосовувана методологія та систематизовані напрацювання розвідок Рене Декарта заслужено вважаються переламною віхою в історії західної філософії та науки. Водночас неотомістський рух першої половини ХХ ст. став парадигмальним прикладом концепції, що ставила собі за мету подолати хаотизацію філософського дискурсу й нестримне множення вчень, обґрунтовуючи легітимність і непозбувну валідність синтезисв. Томи як вічної універсальної філософії, яка заразом є цілком інклюзивною і містить в собі й досі вповні не реалізовану внутрішню потенцію до плідної взаємодії з новітніми світоглядними системами. Попри очевидну значущість Р. Декарта як засадничого теоретика й фактичного засновника проекту Просвітництва, уся сукупність методів його філософської роботи переважно сприймалася провідними неотомістами як своєрідна точка неповернення, що спричинила подальшу деформацію автентичного філософування на імпліцитно християнській основі. Ба більше, в сучасній культурі унормованої фрагментації й вузької тематичної спрямованості філософських розвідок нерідко відчувається жага повернутися до цілісної візії світу, наново віднайти всеохоплююче розуміння людини – її історичного становлення, телеологічного призначення, онтологічної сутності та її інтенційної спрямованості на пізнання Буття. До того ж дається взнаки брак інтегральних концепцій, що базуються на стабільній метафізичній структурі реальності, але які водночас спрямовані на креативне перетворення соціальних реалій, повсякденного людського життя.

В результаті проведеного дослідження є всі підстави зробити наступний висновок: погляди кожного з двох досліджуваних філософів-неотомістів – Е. Жильсона та Ж. Марітена – дозволяють увиразнити основні пункти їхньої фундаментальної незгоди із проектом Р. Декарта. Три основні аргументи кожного з неотомістів щодо згубності Декартової філософії, які лише частково перегукуються між собою, ґрунтуються на одній фундаментальній претензії, яка є наступною: методологічна спрямованість Декарта на розсічення цілісної реальності задля дослідження окремих партикуляризованих царин, позбавлення їх сув’язей та традиційних взаємних реляцій, унормували фрагментоване мислення, спричинивши доглибне подрібнення усталеного впродовж століть бачення реальності й інтерпретації Буття.