Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки

ВІЗУАЛЬНА РИТОРИКА КУЛЬТУРИ МЕИТАМОДЕРНУ: ВІД ЕПІСТЕМОЛОГІЧНОГО ЗСУВІУ ДО АФЕКТИВНОЇ СТРУКТУРИ РЕЗОНАНСУ

А. Артеменко — 2025-11-10

Стаття присвячена аналізу візуальної риторики у культурі метамодерну. Обґрунтовано епістемологічну трансформацію сучасності в контексті змін у семіотично-риторичних теоріях, розкрито ключову ідею нової чуттєвості як режиму сприйняття в епоху метамодерну. Здійснено соціально-філософський аналіз візуальної риторики в контексті культури метамодерну. Продемонстровано, як епістемологічний зсув від текстоцентричності до візуальності трансформував роль зображення в гуманітарному знанні, зробивши його не лише засобом репрезентації, а й активним агентом соціального конструювання. Розглянуто ключові положення семіотичних і риторичних теорій У. Еко, Groupe µ Г. Кресса і Т. ван Левена, що дозволило проаналізувати візуальну риторику як гібридну форму комунікації, яка поєднує когнітивне, афективне й перформативне. У фокусі дослідження опиняється нова чуттєвість культури метамодерну, що формується в умовах цифрової комунікації, і яка функціонує за логікою осциляції, резонансу й інтерфейсного взаємодійства. Візуальні практики (від мемів до TikTok-естетик) аналізуються як риторичні жести, що водночас структурують досвід, продукують ідентичності й створюють нові форми соціального буття.

Основна увага приділена аналізу візуальної риторики метамодерну як технології соціального конструювання. Візуальні образи в цій культурі – від мемів і сторіз до мистецьких практик – набувають статусу мультимодальних і перформативних актів, що створюють нову структуру чуттєвості. Окрему увагу приділено романтичним і сюрреалістичним мотивам у мистецтві метамодерну, які функціонують як афективні режими, що відкривають нові горизонти переживання, уяви та ідентичності. Зроблено висновок, що візуальна риторика в епоху метамодерну виступає ключовим інструментом формування соціальних уявлень, конструювання колективних емоцій і критичної рефлексії над культурною реальністю, в якій образ стає не лише носієм, а й виробником сенсу.

ЦИФРОВІ ГУМАНІТАРНІ НАУКИ: COGITO, ERGO DATA

С. Беднарський — 2025-11-10

У статті досліджено парадоксальну спадкоємність між філософськими ідеалами Просвітництва та сучасною цифровою гуманітаристикою. Проаналізовано, як раціоналістичне "мислю, отже існую" перетворюється в умовах XXI століття на алгоритмічне "отже, дані" в контексті цифрової культури, де машинна логіка дедалі частіше підмінює людське судження. У центрі дослідження – напруження між гуманістичним ідеалом автономного суб’єкта та інструментальним підходом цифрової епохи, що тяжіє до редукціонізму, кількісного аналізу та репрезентації знання у формі баз даних, візуалізацій і коду. Особливу увагу приділено трансформації суб’єктності в умовах діджиталізації, зокрема тому, як моральний агент Просвітництва поступається місцем користувачу як безтілесній функціональній одиниці. Розглянуто епістемологічні та онтологічні зсуви, спричинені переходом від бібліотечної моделі гуманітарного знання до баз даних, запитів і візуалізацій, що іноді підмінюють зміст естетикою подачі. Досліджено потенціал Digital Humanities не лише як інструментальної дисципліни, а й як критичної платформи для осмислення технологічної раціональності, яка формує наше уявлення про знання, людину і моральність. У цьому контексті порушується питання про можливість збереження гуманістичного дискурсу в умовах домінування алгоритмів. На основі аналізу праць Флоріді, Моретті, Хейлз, Парізі та інших дослідників, виявлено нову епістемологічну напругу: гуманітарій сьогодні змушений балансувати між герменевтикою та Git Hub, етикою і кодом, контекстом і таблицею. Підкреслено, що Digital Humanities не є запереченням гуманізму, а його критичним переосмисленням у нових технологічних координатах. Запропоновано моделі повернення тілесності, афективності та етичної відповідальності у цифрову гуманітаристику – як необхідної умови збереження людського в межах алгоритмічного. Таким чином, дослідження окреслює концептуальні й методологічні межі сучасної цифрової гуманітаристики як спадкоємиці – і водночас критики – просвітницького раціоналізму.

ДОСВІД ВЗАЄМОДІЇ ЛІКАРЯ ТА ПАЦІЄНТА У СВІТЛІ ФЕНОМЕНОМЕНОЛОГІЧНОЇ СОЦІОЛОГІЇ АЛЬФРЕДА ШЮЦА

О. Бельдій — 2025-11-10

У статті представлені ключові тези концепції австрійського соціального феноменолога Альфреда Шюца, з метою подальшого їхнього аналізу у сфері медичної практики. Йдеться про те, що, відштовхуючись від непроблематичності життєсвіту повсякденності і людської здатності до мисленнєвих типізацій (які виражаються в ідеалізаціях "і так далі" та "я можу завжди знов"), ми спроможні корегувати всі елементи типізацій під час безпосередньої взаємодії з Іншим. Індивідуальна неповторність кожної людини, яку ми констатуємо у відкритій, близькій взаємодії, реалізуючи взаємність Ти-настанови, все ж не позбавляє нас порозуміння. Останнє уможливлюється лише на спільній основі, що забезпечується, з одного боку, ідеалізаціями генеральної тези взаємних перспектив, а, з іншого, – прагматичним характером соціальної взаємодії (коли навіть люди з дуже відмінними досвідами повсякденності "віднаходять" ґрунт порозуміння завдяки спільному цілепокладанню). Під час зустрічі лікаря та пацієнта маємо ситуацію нерівномірного аксіологічного навантаження. Для лікаря медична практика є частиною його життєсвіту повсякденності. Пацієнт (йдеться про раптовий розлад здоров’я, а не досвід тривалого хронічного перебігу захворювання) потрапляє в кризову ситуацію, коли його свідомість здійснює "стрибок" у царину реальності замкнутої смислової структури. Пацієнт у просторі медичної практики опиняється у вимірі terraincognita, де чітко проступає ціннісна асиметрія. Остання пов’язана з тим, що для медика розлад вбачається як професійне завдання певної складності, яке потрібно вирішити, базуючись на власних знаннях та можливостях умов надання медичної допомоги. Для пацієнта ж дана ситуація – це виклик його екзистенції, балансування між буттям і небуттям. Але ідеалізації взаємозаміни точок зору та конгруентності систем релевантності спроможні "урівноважити" згадану ціннісну асиметрію, модифікуючи настанови учасників взаємодії. Власне ця теза вселяє певний "герменевтичний оптимізм".

КАДР ЯК АФЕКТ, КОЛІР ЯК ЗЛОЧИН: ВІЗУАЛЬНА РИТОРИКА В РЕЖИМІ НУАР

В. Галстян — 2025-11-10

У статті досліджено філософський потенціал візуальної риторики на матеріалі графічного роману Sin City та його екранізації. У контексті глобального "візуального повороту" (pictorialturn), коли зображення набувають статусу самостійних дискурсивних висловлювань, автор аналізує трансформацію традиційних риторичних засобів у візуальній площині. Теоретична база дослідження синтезує концепції: "punctum" Р. Барта як точки безпосереднього афективного впливу; "симулякру" Ж. Бодрійяра для розуміння гіперреальності екранного світу; "образу-руху" та "образу-часу" Ж. Дельоза як моделей візуального мислення; "розподілу чуттєвого" Ж. Рансьєра для політичного аналізу естетики; феноменології тілесного сприйняття М. Мерло-Понті та теорії "агентності зображень" В. Мітчелла. Аргументовано, що специфічна чорно-біла естетика Sin City з рідкісними кольоровими акцентами функціонує не як стилістичний прийом, а як радикальна риторична стратегія. Колір тут стає "злочином" – трансгресивним актом, що порушує монохромний порядок, створюючи інтенсивні афективні епіцентри (червоні туфлі Голді, жовта шкіра Жовтого Покидька). Апелюючи до концепції "профанації" Дж. Агамбена, продемонстровано, як обмежене використання кольору сакралізує його, перетворюючи на знак насильства або бажання. Методологічний інструментарій включає міждисциплінарний, герменевтичний та компаративний підходи, що дозволило розглянути окремі візуальні елементи (світло/тінь, композицію, фрагментацію тіл) як риторичні фігури з власною аргументативною силою. Порівняння з іншими графічними романами (Maus А. Шпігельмана, Watchmen А. Мура) увиразнює радикальність візуального висловлювання Sin City. У висновках стверджується, що візуальна риторика Sin City створює особливий тип "філософії подій" (Ж. Дельоз), де зображення не репрезентують реальність, а безпосередньо генерують афективний досвід, оминаючи раціональну рефлексію. "Кадр як афект" вказує на здатність візуального створювати інтенсивності, що передують значенню, змінюючи не лише естетичне сприйняття, але й етичну позицію глядача через "тілесне співбуття" (Мерло-Понті) з образом. Дослідження відкриває нові перспективи для аналізу сучасної візуальної культури, демонструючи, як графічні наративи здатні розробляти автономні форми філософського мислення.

ЦИФРОВА РИТОРИКА В РЕКЛАМІ: ФІЛОСОФСЬКІ РОЗДУМИ НА МЕЖІ СВОБОДИ ТА ПЕРЕКОНАННЯ

Я. Галстян — 2025-11-10

У статті здійснено філософську експлікацію феномену цифрової риторики в контексті рекламних практик. Основоположна антиномія між алгоритмічною детермінацією та суб’єктною автономією артикулюється як конститутивна для сучасного комунікативного простору. Розкрито трансформацію риторичного трикутника "оратор – повідомлення – аудиторія" у складну констеляцію взаємодій, де технологічні системи перетворюються з медіаторів на активних агентів комунікації. Крізь методологічну призму феноменології, герменевтики та критичної теорії артикулюється вплив цифрової реклами на темпоральність досвіду та модальності суб’єктивації. Аналізується гайдеггерівська концептуалізація технології як "поставу" (Gestell) та її імплікації для розуміння цифрових практик переконання. Продемонстровано, що персоналізовані алгоритми генерують дискретний досвід, що радикально відрізняється від бергсонівської "живої тривалості" (durée), фрагментуючи переживання часу на серію миттєвих задоволень. Етичні імплікації алгоритмічної персоналізації досліджено з позицій левінасівського поняття "обличчя Іншого" та кантівського категоричного імперативу. Обґрунтована теза, що цифрова реклама створює фундаментальну епістемічну асиметрію та інструменталізує суб’єкта, редукуючи його до набору даних. Розподілена відповідальність у складних соціотехнічних системах концептуалізується як етична апорія, що вимагає нових модальностей морального мислення. Запропоновано концепцію "діалогічної цифрової риторики" в габермасівському сенсі, що передбачає перехід від стратегічної комунікації до комунікативної дії, орієнтованої на взаєморозуміння. Постулюється необхідність розвитку критичної цифрової герменевтики як форми філософської практики, спрямованої на збереження рефлексивної дистанції щодо алгоритмічно опосередкованого досвіду. Зазначено, що цифрова риторика в рекламі втілює фундаментальні парадокси сучасності, де прагнення до автентичності співіснує з її комодифікацією, а індивідуальність конструюється алгоритмічно, що відкриває простір для критичного переосмислення свободи в епоху цифрової гегемонії.

СУЧАСНІ ВИМІРИ КУЛЬТУРИ ПОВЕДІНКИ: ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРС

Д. Гаплевський — 2025-11-10

Актуальність статті зумовлена необхідністю переосмислення філософських та етико-естетичних засад культури поведінки особистості в умовах трансформації сучасного комунікативного простору. У добу цифрових технологій, коли щоденні комунікації дедалі більше переміщуються у віртуальну сферу, постає потреба в уточненні критеріїв нормативної поведінки, адже традиційні етикетні форми стикаються з новими викликами мережевої культури та глобалізованих практик. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі нормативних вимірів формування поведінки в контексті викликів інформаційної доби, що передбачає поєднання індивідуальної автономії та соціальної відповідальності. Методологія дослідження базується на поєднанні історико-філософського аналізу, герменевтичного прочитання класичних і сучасних текстів та міждисциплінарного підходу, що дозволило інтегрувати філософську рефлексію з актуальними комунікативними практиками. Особливу увагу приділено історичній мінливості етикетних кодексів, які, попри різноманітність форм, зберігають інваріантне етичне ядро – принцип поваги. Аргументується теза, що культура поведінки не може зводитися лише до набору зовнішніх правил, оскільки вона завжди постає результатом гармонізації внутрішнього духовного змісту особистості та її зовнішньої естетичної виразності. У дослідженні показано, що автономія особистості у виборі вчинків невіддільна від відповідальності за їх наслідки, а моральний вибір набуває особливого значення в контексті плюралістичного суспільства. Розкривається діалектика загальнолюдських цінностей і конкретно-історичних форм їх реалізації: універсальні ідеали толерантності, взаємоповаги та справедливості набувають різних інтерпретацій у конкретних культурних контекстах. Водночас простежується тенденція до зростання значення міжкультурної комунікації, що висуває нові вимоги до гнучкості та відкритості поведінкових моделей. Експлікація авторської думки полягає в тому, що культура поведінки сучасної особистості повинна розглядатися не лише як інструмент ефективної соціальної презентації, а й як умова досягнення гармонії у взаєминах з іншими та успішної інтеграції в суспільстві. Збереження балансу між нормативністю і свободою, етичною вимогливістю та естетичною виразністю постає запорукою формування цілісного образу особистості, спроможної протистояти викликам інформаційно-комунікативної реальності сьогодення. Таким чином, запропонований аналіз спрямований на розкриття сучасних вимірів культури поведінки як багатогранного феномена, в якому поєднуються духовні засади, моральні орієнтири та естетичні форми їх втілення. Отримані результати відкривають перспективу для подальших досліджень у напрямку вивчення новітніх етикетних практик, а також для пошуку шляхів їх гармонійного інтегрування у глобальний культурний простір.

СТОЇЦИЗМ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ОСНОВА КОУЧИНГУ: КЕРУВАННЯ ЕМОЦІЯМИ ТА ВНУТРІШНЯ СВОБОДА У СКЛАДНИХ ЖИТТЄВИХ ОБСТАВИНАХ

О. Гордійчук — 2025-11-10

У статті проаналізовано основні ідеї греко-римської філософії стоїцизму як перевіреної тисячоліттями системи ментальної саморегуляції, внутрішнього спокою та контролю над власною реакцією на події, що здатні підтримувати особистість у складних життєвих обставинах. Обґрунтовано можливість використання ідей стоїків у методиках та практиках коучингу, оскільки основні засади стоїцизму відповідають сутності коучингу: спрямовані на пошуки відповіді всередині себе, на усвідомлення власних ресурсів та відповідальності за вибір, на розвиток емоційної стійкості.

Система цінностей і практик стоїцизму є актуальними для коучингу, насамперед, як психологічної технології та практичного втілення філософії самопізнання й пошуків сенсів, що поєднує елементи менторства, консультування, навчання, однак має відмінну методологію: не дає готових порад, а стимулює самостійно знаходити рішення через запитання, рефлексію, постановку цілей, зворотній зв’язок тощо.

У стоїчній традиції велика увага приділяється самоспостереженню, усвідомленості та внутрішній дисципліні – навичкам, які є ключовими в процесі особистісного коучингу. Клієнт коуча, подібно до стоїка, вчиться сприймати зовнішні обставини без надмірної емоційної реакції, зберігаючи спокій та раціональність, усвідомлюючи власну відповідальність, можливості та ресурси, приймаючи виклики з гідністю. Саме такий підхід сприяє досягненню внутрішньої цілісності й автономії, що є фундаментом для прийняття ефективних рішень у складних ситуаціях.

Коучинг, в основі якого принципи стоїцизму, зосереджується не на контролі над зовнішнім світом, а на розвитку мислення, внутрішньої духовної сили, відповідальності за власні реакції, на формуванні стійкої життєвої позиції. Такий підхід розвиває стратегічне мислення, сприйняття викликів як можливостей для зростання та гармонійного співіснування з реальністю.

ЕТИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ

Н. Лютко — 2025-11-10

У статті представлено результати філософсько-етичного аналізу, присвяченого трансформації етичної думки від класичного нормативного універсалізму до проактивної та міждисциплінарної методології. Дослідження ґрунтується на детальному огляді сучасних філософських підходів і галузей, як-от біоетика, етика штучного інтелекту (ШІ) та екологічна етика. Цей аналіз дозволив усебічно розглянути, як етика переходить від пошуку абсолютних істин до осмислення та вирішення конкретних дилем, що виникають на перетині права, політики, технологій та культури. Особлива увага приділяється тому, як цифровізація та глобалізація формують нові, безпрецедентні етичні виклики.

Важливим напрямком дослідження у межах роботи над статтею є теоретичне обґрунтування концепції, згідно з якою в добу плюралізму цінностей сучасна етика повинна зосереджуватися не на прагненні до «єдиної моралі», а на розробці механізмів для продуктивного діалогу між різними світоглядами. Наукова новизна дослідження полягає в аргументації, що етична проблематика є динамічним полем, яке вимагає комплексної інтеграції різних галузей знання. Запропонована концепція розкриває, що моральні норми є не стільки об’єктивними даними, скільки результатом безперервного процесу осмислення та узгодження, що допомагає подолати напругу між універсальними принципами та культурним релятивізмом.

Результати дослідження підтверджують, що етика набуває інструментального значення, дозволяючи вирішувати складні проблеми, як-от «прометеївські виклики» біоетики та дилеми приватності в епоху ШІ. На прикладі українського контексту доведено, що філософсько-етичне осмислення питань війни, справедливості, прав людини та солідарності є життєво необхідним. У висновках наголошено, що сучасна етика з теоретичної дисципліни перетворюється на активний інструмент для побудови більш справедливого та відповідального суспільства. Отримані результати відкривають нові перспективи для подальших досліджень у сфері моральних викликів, пов’язаних з післявоєнною відбудовою українського суспільства та міжкультурним діалогом.

ГЕРМЕНЕВТИКА МЕДИКАЛІЗОВАНОЇ РИТОРИКИ

Н. Попова — 2025-11-10

У статті здійснено герменевтичне дослідження медикалізованої риторики як специфічного інструменту соціального тлумачення. Основним завданням є виявлення того, яким чином мова медицини, виходячи за межі власне клінічного дискурсу, починає функціонувати як універсальна інтерпретативна матриця для пояснення політичних, моральних та економічних явищ. Аргументовано, що медичні метафори не обмежуються рівнем стилістичних прикрас чи публіцистичної образності, а набувають статусу когнітивних рамок, через які суспільство організовує своє саморозуміння. Методологічна основа дослідження ґрунтується на підходах критичної герменевтики, яка дозволила виявити історичну зумовленість, контекстуальну обмеженість та владні аспекти мовних практик. У фокусі опиняється напруга між поясненням і розумінням: медичний дискурс, проголошуючи власну наукову об’єктивність і нейтральність, фактично приховує інтерпретативний характер своїх тверджень та їх нормативну спрямованість. У такий спосіб мова медицини постає не просто як засіб комунікації, а як авторитетна традиція тлумачення, що легітимізує специфічні способи осмислення соціальної дійсності. У дослідженні розглянуто низку ключових кейсів, які демонструють поширеність і впливовість медикалізованих метафор у сучасному дискурсивному просторі: політична риторика з її апеляціями до "хворих систем", освітній дискурс із практикою "педагогічних діагнозів", а також медіа, де побутують образи "інфекційних ідей" чи "епідемій моралі". Кожен із цих прикладів свідчить про те, що діагностичний спосіб мислення вкорінюється у сфері суспільної комунікації, трансформуючи громадянську ідентичність у терапевтичну. Зроблено висновок, що медикалізована риторика не лише віддзеркалює соціальну реальність, але й активно її конструює, задаючи умови для сприйняття Іншого як потенційно патологічного та редукуючи політичну взаємодію до логіки лікування й корекції. Це спричиняє звуження простору публічного діалогу, витіснення можливостей незгоди та поступове підпорядкування комунікативного розуму терапевтичному авторитаризму. У підсумку наголошується на необхідності критичної рефлексії власних інтерпретативних передумов і відновлення діалогічного обрію, що дозволяє зберегти множинність прочитань та протистояти універсалізації медичної логіки.

ФЕНОМЕН САМОТНОСТІ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

С. Порадюк — 2025-11-10

Статтю присвячено дослідженню історико-філософського шляху становлення феномену самотності як одного з фундаментальних екзистенціалів в умовах війни. Робота ґрунтується на припущенні, що самотність – це явище, здатне проявляти граничні обрії людського буття. Методологічною базою слугували концепції філософії екзистенціалізму (С. К’єркегор, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр) та метаантропології (Н. Хамітов), які дозволили розкрити самотність у її внутрішніх, комунікативних та граничних проявах. Історико-філософський аналіз дозволив простежити еволюцію трактування самотності: від античного бачення людини як "соціальної тварини"; через середньовічні погляди на усамітнення як шляху духовного вдосконалення; до модерного і постмодерного трактування як простору творчості, свободи та відповідальності. Досліджено інтерпретації самотності у працях С. К’єркегора (як передумови становлення автентичного "Я"), М. Гайдеґґера (як модусу буття Dasein, що протиставляється колективному безособовому das Man), К. Ясперса (як основи "комунікації" з Іншим), Ж - П. Сартра (як невід’ємного супутника свободи та відповідальності). Простежено концептуальні підходи А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, які вбачають у самотності можливість внутрішнього звільнення та творчої самореалізації. Акцентовано увагу на метаантропології Н. Хамітова, яка пропонує багатовимірну структуру екзистенціалу самотності, включаючи внутрішню, зовнішню, гендерну та граничну її форми. Результати дослідження розкривають феномен самотності як універсальну, проте соціокультурну змінну умову людського буття, що в умовах війни стає особливо інтенсивною. Запропонований аналіз не лише окреслює багатовимірність і динаміку феномену в історії філософії, а й формує теоретичне підґрунтя для подальшого дослідження самотності як нерозривного супутника буття людини в сучасних кризових обставинах.

СЕМІОТИЧНЕ ДЕКОДУВАННЯ РЕКЛАМИ: ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРНИЙ ТА ЕСТЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДЖУДІТ ВІЛЬЯМСОН

В. Слюсар — 2025-11-10

Стаття присвячена комплексному аналізу семіотичного підходу британської дослідниці Джудіт Вільямсон до інтерпретації рекламного дискурсу в контексті філософії культури, естетики та критичної теорії. У межах дослідження здійснено концептуалізацію реклами як феномена культурної комунікації, що функціонує в полі символічного обміну, репрезентації та ідеологічної інтерпеляції. Особливу увагу приділено філософсько-семіотичним категоріям співвідношення сигніфікатора і сигніфіката, механізмам конструювання значення через референтні системи, а також процесу ідеологічного "кодування" і "декодування" повідомлень. Доведено, що реклама, за Вільямсон, постає не лише як інструмент ринкової економіки, а як естетично організована форма масової свідомості, у якій здійснюється символічне привласнення реальності. Через взаємодію вербальних і візуальних кодів, кольорової семіотики та культурних міфів реклама створює ілюзію тотожності між предметом споживання і соціальною самоідентифікацією індивіда. Виявлено, що у процесі «рекламної праці» суб’єкт не лише сприймає готові знаки, а й активно відтворює ідеологічну структуру культури, інтегруючи її в особистий досвід. Обґрунтовано, що феномен часу у рекламному повідомленні має синхронний характер: минуле, теперішнє та майбутнє об’єднуються у міфологізованому хронотопі, де історія ідентифікується з товаром, а культурна пам’ять із комерційним знаком. Аргументовано, що реклама постає як дискурсивна стратегія, що здійснює ідеологічну натуралізацію соціальних відносин через механізми семіотичного зсуву та аксіологічної підміни. Підхід Вільямсон інтерпретується як важливий внесок у сучасну філософію культури й естетику, оскільки він виявляє глибинну структуру ідеологічних процесів у масовій комунікації та стимулює розвиток критичного мислення, етичної рефлексії й відповідального маркетингу в умовах цифрової доби.

ПРАВОСЛАВНА АНТРОПОЛОГІЯ У КОНТЕКСТІ КОНСТРУЮВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

К. Вергелес — 2025-11-10

Стаття присвячена дослідженню феномена концепції сакралізованої державності у Візантійській імперії та її впливу на формування релігійної свідомості православного світу. Аналізується взаємодія політичних і релігійних чинників, що визначали характер візантійської цивілізації, зокрема її здатність інтегрувати богословські та державницькі парадигми у єдину політико-релігійну систему. Доведено, що Візантія функціонувала не лише як політична структура, а й сакральний організм, що поєднував у собі функції збереження християнської віри та транслятора духовних архетипів. Особливу увагу приділено формуванню візантійського типу релігійної особистості, який вирізнявся авторитарним менталітетом, догматичною свідомістю, ізоляціоністською позицією у ставленні до інших культурних і релігійних традицій. Розкрито антропологічний вимір сакральності влади, що ґрунтувався на уявленні про імператора як "образа Божого" у земному світі та посередника між трансцендентним і соціальним порядком. Такий антропологічний вимір підкреслював персоніфікацію влади, у якій тілесність, ритуалізованість поведінки та обрядові практики набували особливого значення як знаки сакральної присутності в історії. Це зумовлювало не лише політичну легітимацію, а й формування певної моделі релігійної антропології, де влада ототожнювалася з особистістю монарха як носія божественної харизми. Встановлено, що постійна загроза Візантії зі Сходу та релігійно-культурний тиск латинського Заходу сприяли формуванню архетипів войовничості, духовної незламності та ортодоксальної консервативності. Простежено трансформацію християнської ідеї в етноцентричну, у межах якої православ’я дедалі більше ототожнювалося з грецькою національною та культурною ідентичністю. Встановлено, що концепція сакралізованої державності постає як багатовимірний феномен, який охоплює богословський, політичний та антропологічний рівні, формуючи унікальну систему релігійних уявлень.

ПРАВОСЛАВНА АНТРОПОЛОГІЯ ТА САКРАЛЬНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ У ВІЗАНТІЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Н. Ковтун — 2025-11-10

Стаття присвячена комплексному аналізу становлення антропологічної доктрини у межах візантійської світської та богословської традиції післяхалкидонського періоду. Визначено, що проблематика природи людини розгорталася не лише у площині христологічних суперечок, а й у контексті онтологічних, гносеологічних та сотеріологічних дискусій, що сприяли формуванню цілісного антропологічного дискурсу. Встановлено, що дискусії щодо тлінності та нетлінності, тілесності й духовності, індивідуальності та універсальності виявилися структуротворчими для різних антропологічних моделей, які відображали як онтологічний статус людини, так і її сотеріологічне покликання. У контексті візантійської традиції антропологія постає не вторинною щодо христології, а інтегрованою сферою філософсько-богословського осмислення, в якій осмислюються проблеми онтології людини, досвіду тілесності, екзистенції у стражданні та смерті, а також потенціалу до обожнення (теозису). З’ясовано, що антропологічні дискусії мали також цивілізаційний і політичний вимір, оскільки впливали на конфесійну ідентифікацію східних християнських спільнот, визначали співвідношення між імперською моделлю церковності та національними традиціями, сприяли трансформації релігійної свідомості та інституціоналізації окремих церков. Вони стали ключовим чинником формування релігійно-політичного вчення у візантійській традиції, в якому поєднувалися імперська ідея єдності, церковна соборність та богословське осмислення природи людини. У такий спосіб антропологія перетворювалася на інструмент легітимації політичних моделей влади, а також слугувала підґрунтям для сакралізації імператорської влади й розробки концепції "симфонії" Церкви та держави. Доведено, що антропологічна проблематика післяхалкидонського періоду була не лише похідною від христологічних суперечок, а й самостійним напрямом у розвитку православної думки. Вона заклала основи православної антропології, що поєднує догматичні, онтологічні, культурно-історичні та релігійно-політичні виміри, формуючи понятійно-категоріальний апарат для подальшого розвитку візантійської філософсько-релігієзнавчої парадигми.

АНТРОПОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ПРАВОСЛАВ’Я ТА ОБРАЗ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ВІЗАНТІЙСЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ ТРАДИЦІЇ

М. Козловець — 2025-11-10

Стаття присвячена філософсько-релігієзнавчому аналізу становлення православної антропології у візантійській традиції VI–VII ст.. Центральним предметом богословських дискусій стала проблема онтологічного співвідношення людської та Божественної природи в Особі Христа. В основі антропологічних пошуків цього періду було прагнення розв’язати діалектику "єдиного" та "множинного", "природи" та "іпостасі" у контексті людського буття, яке постає у сопричасті з Логосом. Сформульовані категорії "іпостасної єдності", "досконалість" "взаємоспілкування властивостей", "незлитності" та "неподільності" стали методологічними інструментами для уникнення дуалістичних та редукціоністських концепцій, у яких людське начало або нівелювалося Божественним, або відокремлювалося від нього. У такий спосіб було закладено підґрунтя для православної антропології як цілісної системи, що поєднує онтологію людської природи з її телеологічним спрямуванням до обоження. Встановлено, що людська природа не є акциденцією у структурі Божественного буття, а зберігає власну субстанційність, водночас розкриваючись у персоналістичному вимірі іпостасного єднання. У цьому контексті православна антропологія набуває виразного есхатологічного змісту, адже збереження й обоження людської природи стає передумовою реалізації її телеологічного покликання – досягнення теозису. З’ясовано, що процес формування православної антропології у візантійській традиції мав безпосередній релігійно-політичний вимір. Умови постійних внутрішніх суперечок між різними богословськими течіями та зовнішніх загроз з боку інших цивілізаційних центрів вимагали від імперії вироблення єдиного ідеологічного підґрунтя. Антропологічні формули, що уточнювали єдність Божественного й людського у Христі, ставали не лише догматичними категоріями, а й інструментами політичної інтеграції, покликаними зберегти релігійно-державну єдність. У цьому контексті антропологія Христа була водночас і образом людини, і символом цілісності імперії, що поєднувала множинність етнічних, культурних і соціальних елементів у гармонійній симфонії. Саме тому православна антропологія стала складовою релігійно-політичної ідеології Візантії, яка визначила модель відносин між Церквою та державою та окреслила її унікальну цивілізаційну ідентичність.

ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПУ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ В ЗАКОНІ УКРАЇНИ ПРО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

В. Нечипорук — 2025-11-10

Стаття присвячена правовому аналізу Закону України "Про внесення змін до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об’єднань), що входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (№ 2662-VIII від 20 грудня 2018 року). Акцентовано увагу на сильних та слабких сторонах законодавчого акту, відповідності Конституції України, а також на тому, яких результатів було досягнуто від його реалізації. Підкреслено, що обмеження конституційного права свободи сповідувати релігію допустиме за умови переслідування легітимної мети, співмірності запровадженого обмеження очікуваній меті та необхідності застосування встановленого обмеження в демократичному суспільстві. Наголошено на наявності політичного чинника, який вплинув на прийняття та реалізацію Закону України № 2662-VIII від 20 грудня 2018 року. Зазначений закон відповідав потребам часу, але ні суспільство, ні держава повноцінно не зрозуміли його мети. Відсутність численних зафіксованих фактів поширення проросійської пропаганди духовенством ставили під сумнів доцільність внесення змін до законодавства. Суспільство не було проінформовано, як назва релігійної організації може вплинути саме на стан національної безпеки та суверенітету України. Українська православна церква (Московського патріархату) володіла достатнім матеріальним ресурсом і політичним впливом, аби блокувати реалізацію таких змін в законодавстві. Зазначено в чому саме цей Закон України є недосконалим та які недоліки потрібно врахувати під час підготовки майбутніх законодавчих ініціатив щодо забезпечення свободи совісті та віросповідання.

НЕОРЕЛІГІЙНІ КУЛЬТИ І ВІДЧУЖЕННЯ ЛЮДИНИ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

О. Соколовський — 2025-11-10

У статті обґрунтовано, що в умовах інформаційної глобалізації релігійно вмотивований фанатизм і фундаменталізм у поєднанні з різними формами відчуження людини стали невід’ємною частиною суспільної свідомості. Метою статті є аналіз сутнісних характеристик та форм релігійно вмотивованого відчуження адептів неорелігійних культів в умовах інформаційного суспільства. У дослідженні виділено такі сутнісні ознаки релігійно вмотивованого відчуження адептів неорелігійних культів деструктивного характеру: жорстка ієрархічність у структурі взаємодії неорелігійних культів; суворий конспіративізм в організації їх діяльності; маскування деяких неорелігійних культів під вивіски легальних і цілком дружніх релігійних спільнот, які займаються благодійністю; зведення до мінімуму врахування особистісних прагнень та інтересів віруючого; цілеспрямований перехід у ставленні до неофітів культу, від періоду "позитивної опіки" і "бомбардування любов’ю" до жорсткого контролю і обмеження нерелігійних соціальних зв’язків; часто насильницький характер заходів, що здійснюються щодо рядових членів неорелігійних культів; прояви жорстокості у процесі обмеження соціальної комунікації рядових членів неорелігійних спільнот; вигнання "відступників", які є колишніми представниками культу з забороною будь-якого спілкування з рідними. З’ясовано, що світоглядними підставами відчуження представників неорелігійних культів в сучасному інформаційному суспільстві є: контрмодернізм як спосіб несприйняття будь-чого нового; фанатизм, активізм і жорсткість у процесі захисту своїх релігійних переконань; нетолерантність щодо іновірців та неприхильників їх фундаменталістських ідей; патерналізм як переконаність в безапеляційному авторитеті Бога, пророків і харизматичних лідерів неорелігійних культів та інших. У широкому розумінні безумовне підкорення адептів неорелігійних культів означеним світоглядним позиціям у поєднанні з обмеженням їх спілкування з нерелігійним соціальним оточенням призводить не тільки до зростання ризику їх відчуження, поневолення та експлуатації, а й часто загрожує їх безпеці та життю.